Постать Івана Мазепи – одна з найзагадковіших і найсуперечливіших – викликає неабиякий інтерес і в українській, і в світовій науці та літературі. Протягом майже двохсот років йому проголошували анафему, наче лютому ворогові України. Аж до початку XX століття не існувало в українській історіографії, літературі справжнього, позбавленого імперської оцінки образу гетьмана – неповторного будівника держави, що об’єднав українські землі, підніс добробут краю, опікувався освітою і культурою, прагнув незалежності своєї Батьківщини. Аж ось наприкінці 20-х років XX століття галицькі читачі отримали можливість пережити й осмислити трагічні події останніх років правління затаврованого гетьмана завдяки письменницькому пошуку Богдана Лепкого. Він перший в Україні підійшов до розкриття теми рішучого виступу українства за відновлення державності, очолюваного Мазепою. Автор прагнув не тільки спростувати фальсифікацію історії Гетьманщини кінця XVII – початку XVIII століття і спотворення постаті гетьмана, а й створити образ історичного діяча, що мав бути взірцем, на якому могло б виховуватися і «набиратися характеру» молоде покоління українців. Для Богдана Лепкого Іван Мазепа – національний герой, талановитий політик, мудрий державець, складна й неординарна особистість. У пенталогії гетьман показаний в останні роки свого життя. Це не випадково, адже саме в цю пору Мазепа виявив свої сокровенні задуми, свою громадську позицію, очоливши національно-визвольний рух за відновлення української державності.
Щоб якомога повніше розкрити багатогранну особистість гетьмана, Лепкий змальовує його як політика, володаря, дипломата, полководця. У романі відтворено майже всі головні моменти Мазепиного правління (взаємини із запорожцями, страта Кочубея та Іскри, розрив з царем, союз з Карлом XII, поразка під Полтавою, знищення Батурина). Мазепа прийшов до влади в країні, яка була виснажена тривалими війнами, розшматована між Росією і Польщею, постійно збурювана своїми нерозумними дітьми. За Лепким, до гетьманської булави його привели відчуття великої снаги поставити Україну на власні ноги, бажання «тую булаву отрясти з чужого пилу, ожемчужити її новими, від нікого не подарованими жемчугами», і здорове честолюбство, характерне для кожного справжнього діяча, сповненого життєвої енергії. Одержавши булаву як символ влади, він, як ніхто з попередників, тримав її упродовж двадцяти одного року.
Гетьман щедрою рукою давав кошти на будівництво церков і шкіл, підтримував науку й мистецтво. Тож на «голову гетьмана привикли дивитися, як на наймудрішу з усіх, талановиту зроду, наукою просвічену і довгим досвідом життєвим багату». Як мудрий політик Мазепа розуміє, що державотворчим елементом в Україні могла бути тільки старшина. Тому гетьман вважав за потрібне піднести авторитет цієї суспільної верстви і для цього невтомно дбав про її культурно-освітній рівень, відряджав на навчання за кордон. За його правління старшинська рада була ніби сенатом отих вищих, кіл, Гетьман уважно ставився до неї і рахувався з її голосом. Вона повинна була і йому говорити правду в очі, щоб між правителем і правлячими кругами панувала необхідна гармонія.
Прямуючи до здійснення своєї мети – незалежності України, Мазепа був змушений постійно грати, критися зі своїми справжніми думками і намірами. Дотримуючись історичної правди, письменник не оминув цього факту: «Життя не довіряти навчило… Тож гетьман, хоча протягом усього свого життя прагнув щирості і цінував її, не міг собі дозволити поводитись відповідно, щоб не пошкодити справі визволення України». Готуючи визвольний виступ, гетьман розумів, що на випадок поразки вся його копітка праця може бути змарнована. Та він також усвідомлював важливість самого прикладу боротьби за незалежність України, який запалюватиме майбутні покоління. Зазнавши поразки у першій боротьбі, Мазепа все ж залишився й після смерті символом нескореності України, її одвічного прагнення до свободи – і таким правдиво показав його у своєму видатному творі Богдан Лепкий.
