Всесвітньо відома поетеса Ганна Ахматова прожила більше життя. Більше напівстоліття вона безкорисливо служила вітчизняній Літературі. Шлях її був нелегкий і непрямий. Згадаємо, що писала вона головним чином у наш час, а працювати початку до революції, так ще в середовищі тої частини російської інтелігенції, що не тільки не прийняла відразу Велику Жовтневу революцію, але й виявилася по іншу сторону барикад. Доля підготувала Ахматовій нести на своїх плечах і тягар слави й вага розпачу. Не потрібно закривати на це ока. Тим більше, що вона сама в тяжку пору визнавалася:

А я йду – за мною лихо,

Не прямо й не косо,

А в нікуди й у ніколи,

Як поїзда соткоса.

Але сьогодні, коли намагаєшся оглянути думкою шлях поета, чітко бачиш: він був ні чим іншим, як сходженням, сходженням не тільки до вершин творчості, але й до свого читача

Як розуміння поезії вимагає особливого щиросердечного стану читача, так і життя ставить самого поета в обставини, коли він може з найбільшою повнотою виразити саме заповітне, те, що назавжди визначить його особу. Хочеться згадати про Ахматову «у дні торжеств і лих народних», про гражданственности її поезії, її національному, російському характері. Більш ніж на піввіковому шляху в Ганни Ахматової завжди було два надійних ціпки. Це непохитна віра у свій народ і особисту мужність. Державін і Некрасов, Пушкін і Лермонтов – це джерела творчості молодої поетеси. Великі російські поети допомогли їй щасливо уникнути модних новацій

У вихровому 1917 році, коли відбулося ламання звичних для кола Ахматової подань про життя й призначення поета, воно залишилася зі своєю Росією, розореної й закривавленої, голодної й вистудженої, але як і раніше рідний. Саме про це Ахматова говорить у вірші – відповіді тим, хто намагався переманити її у свій злісний стан:

Мені голос був. Він кликав утешно.

Він говорив: «Іди сюди,

Залиш свій край глухої й грішний

Залиш Росію назавжди.

Я кров від рук твоїх обмию,

Із серця вийму чорний сором,

Я новим ім’ям прикрию

Біль поразок і образ».

Але равнодушно й спокійно