Він приїжджає з деяким запізненням, коли гості вже в зборі й винуватниця торжества, його двоюрідна племінниця, раз у раз поглядає на годинники.Моложавий, з великою сріблистою головою й виразною, енергійною особою, вона, увійшовши в кімнату й радо посміхаючись, здоровається загальним напівуклоном, представницький, поважної й звичний до уваги навколишніх.Для хазяїв він – дядько Сережа або просто Сережа, а для гостей – Сергій Васильович, і всі вже знають, що він письменник, людина відомий і шановний.І подарунок привезений їм особливий: чашка із блюдцем із сервізу, яким багато років особисто користувався й незадовго до смерті передав йому сам Горький. Цю, можна сказати, музейну цінність відразу ж установлюють на верхній полиці серванта за товстим склом, на видному, почесному місці.Саджають Сергія Васильовича поруч із іменинницею на чолі стола й доглядають, пригощають навперебій; втім, він майже від усього відмовляється. Напевно, тільки для ввічливості потикав вилкою в жменьку салату на своїй тарілці так ще за вечір – з більшими перервами – випиває чарки три коньяки, закушуючи лимончиком.Він, мабуть, тяготиться цією змушеною роллю весільного генерала, але виду не подає. Знаючи собі ціну, шанується, однак просто й мило: посміхається, охоче підтримує розмова й навіть пошучивает. А на іншому кінці стола не зводить із його око майбутній філолог, студент першого курсу, соромливий білявий хлопчик із глухого вологодського сільця.У Москві він лише другий місяць і, охоплений спрагою пізнання, ненаситно вбирає столичні враження, здатний без утоми цілими днями слухати й спостерігати. Потрапив він на іменини випадково, і, побачивши вперше у своєму житті живого письменника, забувши про розкішний стіл, про провину й закуски, забувши про усім, ловить кожне його слово, і посмішку, і жест, дивиться з напруженою увагою, замилуванням і любов’ю.На прохання молоді Сергій Васильович неголосно й неквапливо розповідає про зустрічі з Горьким, про настільки пам’ятні таємні чаювання, під кінець зауважуючи з болем у голосі: – Поганий був уже тоді Олексій Максимович, зовсім поганий..И сумно дивиться поверх голів на полицю серванта, де спочиває за склом горьковская чашка, і замислюється очужіло, немов дивиться в ті далекі, що вже стали історією роки, згадує й навіч бачить великого колегу.Навколишні співчутливо мовчать, і в тиші зовсім недоречно, поперхнувшись від хвилювання, придушено кашляє майбутній філолог.Коли починають танцювати, він після деяких коливань, поправивши короткий поношений пиджачок і порядком боячись, підходить до Сергію Васильовичу й, діставши новенький блокнот, окаючи сильніше звичайного й ледве запинаючись, непевно просить автограф.Вийнявши товсту із золотим пером ручку, той звично виводить своє прізвище – легко, розбірливо й красиво – на листку, де вже є рідкий автограф: екзотична, незрозуміло мудрий розпис Тоні, африканського царька, а нині – студента – перволітка в університеті Лумумбы.Їде Сергій Васильович раніше всіх. Його було вмовляють залишитися ще хоч небагато, але він не може ("Справі – час, потісі – година… Та й шоферові пора на відпочинок…"), і, почувши це із прикрістю, більше не наполягають. Прощаючись, він дружески тріпає вологодського хлопчика по плечу, цілує іменинницю і її матір, іншим же, утомилося посміхаючись, робить м’який привітальний жест піднятою нагору рукою.Він іде, і відразу стає якось буденно.А наприкінці вечора майбутній філолог, перебуваючи цілком під враженням цієї незвичайної й радісної для нього зустрічі, коштує в серванта, зачаровано уставясь на горьковскую чашку. Товсте скло зрушене, і вона, доступна зараз не тільки очам, вабить його як дитини – страшно хочеться хоча б доторкнутися. Нарешті, не в силах більше втримуватися, він із хвилюванням, обережно, як реліквію, обома руками піднімає її. Із благоговінням розглядаючи, машинально перевертає й на тильній стороні денця бачить блідо – блакитнувату фабричну марку:Дулево – – – і – – – і – – – і – – – і – – – і – і – і – і – і2с. – 51 р."Дулево… Другий сорт… 51 – й рік…" – подумки повторює він, у розгубленості міркує, що Горький умер на п’ятнадцять років раніше, і раптом, уражений у саме серце, весь заливається фарбою й, розстроєний буквально до сліз, тихо, безпомічно схлипує й готовий від сорому провалитися крізь землю – начебто й сам у чомусь винуватий….Дурна це звичка – заглядати куди не просять. Дурна й нікчемна…1963 г.