У свиноматок протягом лактації змінюється інтенсивність обміну білків, що пов’язано із впливом плода на організм матері. Перед опоросом і особливо при появі молозива ці зміни найбільш помітні.
Дослідження проводилися в умовах ТОВ «Ряснянське» Краснопільського району Сумської області. Спостереження за свиноматками та їх нумерацію починали при їх осіменінні. Після останнього осіменіння складався календар поросності свиноматок. Ретельне спостереження за свиноматками починали при їх переведенні в індивідуальні станки для опоросу зі 104 – 106 дня вагітності, проводили ректальне підтвердження вагітності та спостерігали характер перебігу родового процесу.
Взагалі було досліджено 80 свиноматок – по 20 кожного з опоросів (І, ІІ, ІІІ, ІV). У кожної з свиноматок проводилося відбирання крові: на 106 день вагітності (згідно календаря поросності); 112 або 113 день – при виділенні при здоюванні молозива, хоча б з декількох дійок вимені; на 113 або 114 день вагітності – рівно через добу після попереднього взяття крові.

 
Вода та інші неорганічні речовини, їхня роль у життєдіяльності клітини. Із неорганічних сполук у клітині найбільше води. Чим вища інтенсивність обміну речовин у тій чи іншій тканині, тим більше вона містить води. В ембріона людини у віці 1,5 місяця вода становить 97,5 %, у восьмимісячного — 83, у немовляти — 74, у дорослої людини в середньому 66 %. Вміст води в різних органах і тканинах людського організму також різний. Так, мозок дорослої людини містить 86 %, печінка — 70, кістки — 20 % води. З віком вміст води у тканинах зменшується. Вода виконує в клітинах багато функцій: збереження об'єму, забезпечення пружності клітин, розчинення різних хімічних речовин. Крім того, вода — це середовище, в якому відбуваються всі хімічні процеси. Вона безпосередньо бере участь в усіх хімічних реакціях. Так, розщеплення жирів, вуглеводів та інших органічних сполук відбувається в результаті хімічної взаємодії їх з водою. Завдяки високій теплоємності вода захищає цитоплазму від різких коливань температури, сприяє терморегуляції клітин і організму. Частина молекул води (~15 %) у клітинах перебуває у зв'язаному з білковими молекулами стані. Вони ізолюють білкові молекули одну від одної в колоїдних розчинах.

На розвиток мікрофлори в травному каналі впливають різні фактори, а саме: наявність поживних речовин, структура слизової оболонки, кількість крипт і кишень, склад слини та шлункового соку, протеолітичні ферменти підшлункової залози, значення рН у різних відділах травного каналу, травлення й абсорбція, перистальтика, всмоктування води в кишках, антимікробні фактори, взаємовідносини окремих видів мікроорганізмів [3, 6].
Однією з найважливіших груп мікроорганізмів у шлунково-кишковому каналі є молочнокислі бактерії, які виробляють велику кількість молочної кислоти, що сприяє розвитку інших видів бактерій, таких як Bifidobacteria, Propionibacteria, Butyriuvibrio і Roseburia. Вони підтримують ферментативне бродіння та утворення органічних кислот. При цьому знижується рівень рН у товстому відділі кишечнику, зменшується кількість кишкової палички, сальмонели й інших хвороботворних мікроорганізмів [4, 10].

Всі види іонізуючих випромінювань володіють біологічною дією, тобто викликають зміни в клітках, тканинах, органах і організмі в цілому, з яким дослідники зіткнулися незабаром після відкриття рентгенівського проміння. Вже через декілька місяців після повідомлення Вільгельма Конрада Рентгена вітчизняний фізіолог І. Р. Тарханов показав, що це проміння робить значний вплив на нервову систему і статеві клітки жаби. Ушкоджувальну дію випромінювання радію на шкіру випробував на собі Анрі Беккерель. Він узяв у Пьера Кюрі для демонстрації в Паризькій Академії наук ампулу з сіллю радію, поклав в кишеню жилета і проходив з нею декілька годин. Незабаром на шкірі під тим місцем, де лежала ампула, з'явилися гіперемія і свербіння, а ще через декілька днів утворилася довго незаживаюча язва. Після цього почалося широке вивчення дії іонізуючою
радіації на живі організми. З'явилася нова галузь науки — радіобіологія. У її розвиток великий внесок внесли вітчизняні дослідники М. О. Жуковській, Е. З. Лондон, А. І. Поспелов, Н. Н. Ісаченко, Д. Ф. Решитілло і багато інших.

Гриби — група гетеротрофних організмів, які не містять хлорофілу. Гриби об'єднують в окрему систематичну групу — царство (поряд з царствами тварин і рослин). Це одноклітинні й багатоклітинні організми. Нині систематики налічують понад 100 тис. видів грибів.
Гриби займають проміжне положення між тваринами і рослинами, оскільки характеризуються низкою ознак, що роблять їх подібними, з одного боку, до тварин (в оболонці є хітин, запас поживних речовин у вигляді глікогену, в результаті обміну речовин утворюється сечовина), а з іншого — до рослин (необмежений ріст, адсорбтивний тип живлення, тобто всмоктування). Грибисапрофіти живляться органічними речовинами відмерлих організмів, а грибипаразити можуть жити на рослинах, тваринах і людині. Є також перехідні форми грибів (трутовики), які частину свого життя існують як сапрофіти, а іншу частину — як паразити. Грибисапрофіти живуть на опалому листі, деревині та перегної.

Запилення — процес перенесення пилку з пиляків на приймочку маточки. Розрізняють два типи запилення: самозапилення і перехресне запилення. Самозапилення — процес перенесення пилку двостатевої квітки на приймочку цієї самої або іншої квітки, але тієї самої особини. Деякі рослини (ячмінь, овес, просо, частина пшениць, рапс) запилюються ще тоді, коли квітки не розкрилися. При перехресному запиленні пилок квітки однієї особини переноситься на приймочку квітки іншої особини. Це основний тип запилення квіткових рослин (яблуня, верба, огірки та ін.).
Перехресне запилення відбувається природним (комахами, птахами, вітром, водою) і штучним (здійснює людина) шляхами.
У вітрозапильних рослин квітки без нектарників, дрібні, малопомітні, із спрощеною небарвистою оцвітиною. Великі пиляки на довгих тичинкових нитках далеко висовуються з оцвітини, маточки відкриті, з великими приймочками. Пилку утворюється багато, він дрібний, легкий, з гладенькою поверхнею. Вітрозапильні рослини часто ростуть на відкритих місцях, утворюючи зарості одного виду (очерет, ковила, лепешняк). Значна кількість вітрозапильних рослин цвіте напровесні, до розпускання листя (ліщина, вільха, береза тощо).

Ервін Чаргафф - американський біохімік, член Національної АН США (з 1965 році). Закінчив Віденський університет (1928). Працював в лабораторії
обмінної хімії в Єльскому університеті (США; 1928-1930), в Берлінському університеті (1930-1933). В 1933 емігрував із Германії, в 1933 - 1934 працював Пастерівському інституті в Парижі. З 1935 року в Колумбійському університеті в Нью-Йорку (з 1952 року - професор, з 1970 - завідувач кафедри біохімії, з 1974 - професор біохімії в лабораторії клітини).
Основні наукові роботи присвячені вивченню хімічного складу і структури і структури нуклеїнових кислот. Визначив кількісне відношення азотистих основ, які входять до їх складу. Показав (1950-1953), що загальна кількість аденінових залишків в кожній молекулі ДНК рівна кількості тимінових залишків, а кількість гуанінових одиниць - кількості цитозинових. Це відкриття ("правило Чаргаффа")

Хімічний склад та енергетичну цінність окремих видів борошна подано в табл. 1.
Хімічний склад борошна близький до хімічного складу зерна, з якого воно виготовлене. Зокрема у нижчих сортів він близький до складу цілого зерна. Проте порівняно із зерном у борошні міститься більше крохмалю і менше жиру, цукру, клітковини, мінеральних речовин і вітамінів.
Із сухих речовин у пшеничному борошні переважають вуглеводи (60—70%), насамперед крохмаль. Його вміст зменшується з пониженням сорту борошна. У вищих сортах загальна кількість білків менша, а гліадину і глютеліну більша. Гліадин і глютелін найбільш важливі білки пшеничного борошна. Вони здагні утворювати клейковину, яка відіграє велику роль у хлібопекарському виробництві. Вміст жиру, цукрів і клітковини у пшеничному борошні невисокий — відповідно 1,1—2,2%, 0,2—1,0% і 0,1—1,0%. Зольність від 0,5 до 1,5%. З пониженням сорту борошна вміст цих речовин підвищується.

Багаторічна трав'яниста рослина з повзучим кореневищем. Стебло повзуче, пухнасте. Листки не опадають на зиму, за формою нагадують копито (звідси і назва), зверху шкірясті, темно-зелені, блискучі, зісподу пухнасті. Квітки пооди-нокі, темно-червоні, з фіолетовим від-тінком, нахилені вниз. На смак ко-питняк гіркий, з гострим неприємним (камфорно-валеріановим) запахом.
Цвіте у квітні-травні.
Росте у тінистих широколистяних і мішаних лісах.
Райони поширення — майже вся Євро-пейська територія СРСР, Західний Си-бір, Кавказ.
Для виготовлення ліків використовують листки і кореневища.

Матеріали та методика досліджень. Дослідження проводились на Носівській селекційно-дослідній станції з 2002 до 2004 рр. в овочевій сівозміні після різних попередників (пшениця, столові буряки, огірки). Кліматичні умови відповідають Бобровицько–Бахмачському агрорайону. Ґрунти — малогумусні, вилугувані чорноземи. Агротехнічні засоби типові для зони сіяння цибулі — зяблева оранка на глибину 25-27 см, культивація в два сліди, боронування з коткуванням. Посів проводили вручну разом з сівбою ранніх зернових. Ширина міжрядь — 45 см. Норма висіву — 1 млн схожих насінин на гектар. Глибина загортання — 1,5-2,0 см. Площа облікової ділянки — 2 м2. Через кожні 10 ділянок розміщували стандарт —сорт Грандіна. Досліди закладали відповідно до методики Інституту овочівництва та баштанництва [2].