Найбільша колекція безкоштовних творів з української літератури, зарубіжної літератури та української мови. » Сторінка 9
 

оли деяких моїх читачів досяг слух, що я пишу цю книгу, вони стали запитувати: що, знову про Солженицыне? Я з досадою відповідав, що не знову про Солженицыне, а вперше про Солженицыне. Як же, – дивувалися що запитували, – а "Москва 2042"? "Москва 2042", – відповідав я в тисячний разів, не про Олександра Ісайовичі Солженицыне, а про Цим Симыче Карнавалове, вигаданому мною, як сказав би Зощенко, з голови. Із чим люті мої опоненти ніяк не могли погодитися. Багато хто з них ще недавно намагалися мене викрити, що я, оббрехавши великого сучасника, викручуюся, хитрю, юлю, виляю й заметаю сліди, затверджуючи, що написав не про нього. Нісенітні твердження супроводжувалися здогадами зовсім вуж фантастичної властивості про джерела мого задуму.

Твір За однойменним Романом Л. Костенко. Роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» – це справжній гімн щедрості й моральній красі людської душі, її таланту. Пісні Марусі звучать ще й досі, розповідаючи нам і про козацькі походи, і про українську природу, і про кохання. Ці пісні кликали у бій, лунали біля ставу, чарували на вечорницях. Ті пісні розповідали про незвичайну дівчину, незвичайний талант. Маруся Чурай – дитя любові, адже кохання її батьків подібне до казки:


Філософічність, інтелектуальність творчості Ліни Костенко завжди привертала до себе увагу мислячого, глибокого читача. її поезія багата мотивами та образами, темами і проблемами, над якими людство замислюється впродовж усіх часів. Разом із тим ми не знайдемо у віршах Костенко якоїсь надмірної закодованості, особливих хитросплетінь, надуманості, нагромадження незрозумілостей і ребусів. Творам поетеси властива та простота, яка здається (і є!) геніальністю. «Поет природній, як природа», — так вона цілком могла би сказати і про себе. Хтось щось схоже шукав і знаходив, чиїсь думки перегукуються із її одкровеннями, але так про найважливіші у людському житті речі не говорив до неї ніхто («всі слова були уже чиїмись, а ти їх маєш вимовити вперше»). Мабуть, основний філософський мотив поетичної творчості Ліни Костенко — це мотив неперервного зв’язку часів («мій прадід, і прапрадід, і пра-пра — усі ідуть за часом, як за плугом»). Це незбагненне відчуття дає її віршам силу генетичної пам’яті, до якої прилучається читач. Воно також дає віру в майбутнє, у те, що ми продовжимося у прийдешніх поколіннях. Поетеса часто замислюється над проблемами буття і небуття — що вони для людини. Це наче відгомін шекспірівського «бути чи не бути», проіснувати чи відбутися як особистість у цьому складному світі.

Споконвiчно точиться на землi боротьба мiж добром i злом, якiй не видно кiнця. Панас Мирний у романi «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» яскраво показує борсання сильної людини мiж цими двома протилежними началами.

Батька свого Чiпка не знав, нiколи не бачив. Його мати — убога селянка. Мотря жила iз своєю матiр’ю, ледве перебивалася випадковими заробiтками у багатших сусiдiв. У холодi, у постiйному недоїданнi зростав малий Чiпка. Ще з раннього дитинства, часто битий долею, ровесниками i матiр’ю, хлопець рiс вiдлюдькуватим. Єдиною вiдрадою у його сирiтствi була баба Оришка. Дитяче товариство його не приймало: безбатченко, злидень. Мав вiн вiд ровесникiв тiльки стусани та образи. Не злюбив вiн це товариство, похмуро дивився на дiтей i тiкав вiд них до баби — у свiт казки i життєвої мудростi. Вiн цiкавився всiм: i птахами, i землею, i Богом. Дiставав наївнi пояснення, що вiдповiдали знанням i світогляду баби Оришки, та не приймав їх на вiру, а ставився до них критично. Це свiдчило про глибокий природний розум хлопця.


Що стосується мене, то я, як з’ясувалося це тепер, був щасливий в 1917 році, узимку. Незабутній, хуртовинний, стрімкий рік!

хуртовина, ЩоПочалася, підхопила мене, як клаптик порваної газети, і перенесла із глухої ділянки в повітове місто. Велика штука, подумаєш, повітове місто? Але якщо хто – небудь подібно мені просидів, у снігу взимку, у строгому й бідному лісах улітку, півтора року, не відлучаючись ні на один день, якщо хто – небудь розривав бандероль на газеті від минулого тижня з таким серцевим биттям, точно щасливий коханець блакитний конверт, коли хто – небудь їздив на пологи за 18 верст у санях, запряжених гуськом, той, треба думати, зрозуміє мене.


Композиція добутку досить складна, а його назва має символічний характер. Дія розповіді починається із загадкового випадку: на день народження княгині Вірі невідомий шанувальник дарує браслет із гранатами, один із яких незвичайного зеленого кольору. Навколо подарунка тривають суперечки. Брат Віри наполягає на тому, щоб знайти невідомого дарувальника й повернути подарунок, він уважає, що цей подарунок шкодить честі його сестри, і безжалісно висміює сам подарунок і почуття, які спонукували незнайомця послати його Вірі. Брат і чоловік княгині знаходять її таємничого шанувальника, молодого що служить Желткова. Вони повертають йому подарунок і вимагають, щоб він більше ніколи не тривожив княгиню Віру. Жовтків намагається пояснити, що його любов самознедолена, що не вимагає для себе нічого, і його не розуміють. Він просить дозволи подзвонити княгині Вірі, щоб переконатися, що вона не має потреби в його любові. Віра просить його «закінчити цю історію» якнайшвидше. Через кілька днів Віра випадково читає в газеті про самогубство молодого що служить, ім’я якого не називають, але вона розуміє, про кого мова йде. Віра приходить у будинок, де останнім часом жив той, хто любив її безмежною любов’ю, про яку вона завжди мріяла, але якого не довідалася. Господарка квартири віддає княгині Вірі останній лист Желткова із проханням після його смерті послухати його улюблений музичний добуток – «аппассионату» Бетховена. Це зовнішні події розповіді. Позицію автора можна зрозуміти, лише коли зіставити ці події з розмовами персонажів, розповідями огероях.


Хоча я п’ятикласник і попереду в мене багато років навчання у школі, інколи я вже замислююсь над цим питанням. Адже чим раніше я з цим визначусь, тим більше у мене буде часу для того, щоб вдосконалити свої знання з тих предметів, які мені особливо знадобляться у майбутньому.

Мені найбільше подобаються математика та англійська мова. Взагалі, мені цікаво вивчати всі предмети, але математика подобається найбільше за всі. В майбутньому я хотів би отримати професію, пов’язану з комп’ютерами. Бо це сучасна професія. І хоча зараз в нашій країні комп’ютери використовуються не дуже широко, недалеко той час, коли вони будуть використовуватись у всіх галузях життя, а не тільки як іграшка. Чим більше розвинена країна, чимдалі вона пішла по дорозі прогресу, тим більше в ній розвинуті сучасні технології, в тому числі і комп’ютерні. Наша Україна йде шляхом розвитку. Я думаю, що буду потрібний своїй державі з цією професією. Я буду намагатись принести їй користь своїми знаннями і вмінням.

Як і всі романтики, він використовував для підсилення ліричної теми стереотипи архаїчного епосу: за тими стереотипами золотий вік завжди лежить позаду, у священному минулому, вже начебто позбавленому протиріч. Чисто романтичне за стилістикою і протиставлення “гідних предків” і “недостойних нащадків” (згадаймо однотипне “Богатыри, не вы!” у вірші М. Лєрмонтова “Бородіно”). Ці ліричні відступи, характерні для байронічної поеми, є безпосереднім виявом Шевченкової позиції: при всьому виразному своєму демократизмі Шевченко дотримується виключно моральної оцінки долі вітчизни та її історії, не висуваючи якоїсь певної політичної програми й не пристаючи – за винятком участі замолоду у Кирило-Мефодіївськім товаристві – до якихось угруповань такого роду.


Коли я був маленький, я дуже любив морозиво.Звичайно, я його й зараз люблю. Але тоді це було щось особливе – так я любив морозиво.І коли, наприклад, їхав по вулиці морозивник зі своїм візком, у мене прямо починалося запаморочення: до того мені хотілося поїсти те, що продавав морозивник.І моя сестричка Леля теж винятково любила морозиво.І ми з нею мріяли, що от, коли виростемо більші, будемо їсти морозиво не менш як три, а те й чотири рази в день.Але в той час ми дуже рідко їли морозиво. Наша мама не дозволяла нам його є. Вона боялася, що ми простудимося й занедужаємо. І із цієї причини вона не давала нам на морозиво грошей.І от один раз улітку ми із Плекай гуляли в нашім саду. І Леля знайшла в кущах калошу. Звичайну гумову калошу. Причому дуже ношену й рвану. Напевно, хто – небудь кинув неї, оскільки вона розірвалася.От Леля знайшла цю калошу й для потіхи надягла її на ціпок. І ходить по саду, махає цим ціпком над головою.Раптом по вулиці йде ганчірник. Кричить: "Купую пляшки, банки, ганчірки!".Побачивши, що Леля тримає на ціпку калошу, ганчірник сказав Леле: – Агов, дівчинка, продаєш калошу?

Природа — це мати, яка дає щедрі дари людині, приносить їй естетичну насолоду, наснажує здоров’ям, дає натхнення. Художні твори про природу розвивають у нас відчуття всесвіту, вміння спостерігати довкілля, помічати красу у звичайному. Вони вчать нас бути добрими, мудрими, прищеплюють любов до рідної землі. Великий майстер художнього слова Михайло Коцюбинський тонко відчував природу, ніколи не втомлювався “вбирати в себе” її красу. Письменник вивчав фарби і кольори, бо вважав, що йому, як і художникові, ці знання потрібні для того, щоб розбиратися в кольоровій стихії світу. Він казав: “Фарби повинні приходити на допомогу слову”.

В багатьох творах М. Коцюбинського відтворено образ природи. Це “Fata morgana” і “Дорогою ціною”, “Андрій Соловейко” і “Ялинка”, “Intermezzo” і “Маленький грішник”, “Хо” і “Для загального добра”.