Найбільша колекція безкоштовних творів з української літератури, зарубіжної літератури та української мови. » Сторінка 8
 

Закінчилася Друга Світова війна. Спереду – віра у світле майбутнє, але люди, які служили батьківщині в ті нелегкі чотири роки війни у своїх снах знову й знову переживають події тих тяжких днів, хоча вже й зажили звичним мирним життям. Тема другий світової й дотепер не байдужна багатьом людям, особливо натурам творчим (письменникам, художникам і ін.), чому доказ їхнього добутку, у яких вони намагаються передати нелегку частку людей тої трагічної епохи

Так, у п’ятидесяті роки відомий художник, що сам пережив війну, Фельдман Володимир Петрович створив шедевр, що зветься «Батьківщина». Тема картини – солдатів, що вертається з війни додому, де його чекають близькі йому люди. Він іде по гарному полю й, щоб відпочити, притискається до дерева, що є символом рідний землишки, чарівній красуні – березі. Це дерево не раз снилося йому в самі тяжкі мінути на фронті, коли життя його висіла на волоску. От і зараз він обійняв його й не може удержати своє хвилювання перед зустріччю із близькими й рідними


У 70′х роках ХІХ ст. провідною темою українських письменників було, як уже зазначалося раніше, життя села. Реформа кріпосного права 1861 р., стрімка капіталізація принесли в селянський світ нові проблеми: хлібороб опинився перед складним вибором — господарювати по’старому чи йти в місто на заробітки, зберігати совість, давні моральні устої чи зректися всього цього заради виживання й збагачення, боротися за свої права чи підкоритися жорстокому світові… Відповідно нового забарвлення в літературі набули й характери селян.

Найпомітнішим здобутком нашого красного письменства в розкритті цієї теми вважається роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Це був перший «роман з народного життя», у якому, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність у всіх її складностях і суперечностях.


Драма в 4 – х діях, у стихахдействующие Лицаарбенин, Євгеній Олександрович.Ніна, дружина його.Князь Звездич.Баронеса Штраль.Казарін, Панас Павлович.Шприх, Адам Петрович.Маска.Чиновник.Гравці.Гості.Слуги й служниці.ДІЯ ПЕРВОЕСЦЕНА ПЕРВАЯВЫХОД Первыйигроки, князь Звездич, Казарін і Шприх. За столом метають банк і понтируют… Навкруги коштують.1 – й понтериван Ілліч, дозвольте мені поставити.Банкометизвольте.1 – й понтерсто рублів.Банкометидет.2 – й понтерну, добрий шлях.3 – й понтервам треба щастя поправити,А семпелями погано…4 – й понтернадо гнути.3 – й понтерпусти.2 – й понтерна всЈ?.. ні, жжется!4 – й понтерпослушай, милий друг, хто нынече не гнеться,Ні до чого той не доможеться.3 – й понтер(тихо першому)Дивися в усі очі.Князь Звездичва – Банк.2 – й понтерэй, князь,Гнів тільки псує кров, – грайте не гніваючись.Князьна цей раз залишіть хоч ради.Банкометубита.Князьчерт візьми.Банкометпозвольте одержати.

Його називали великим співцем нової ери, поетом “руху мас”. І нерідко дорікали за ідейну незрілість ранніх творів. Та саме в ранній ліриці Павло Тичина був чесним, щирим і по-справжньому талановитим. Тепер поета іноді звинувачують у конформізмі, втраті творчого “я”. Та хто може судити людину, не знаючи обставин її життя? Так, творчий шлях Тичини позначений художніми вершинами і невдачами. Не завжди він мав змогу писати так, як відчував і мислив, були в його творчому доробку й вірші, позбавлені будь-якої художньої вартості. Та всеж учень “великого сонцепоклонника”, співець “Сонячних кларнетів” і палкий патріот України – це постать першої величини в українській літературі ХХ століття. Його рання лірика наскрізь пронизана сонячною музикою, сповнена життєдайної сили, енергії, захоплення красою світу, хоч і звучать у ній подекуди тривожні мотиви.

На підвіконнях нашої школи стоять квіти. Батьки придбали або виростили їх власноруч і принесли влітку, перед святом 1 вересня. Але через тиждень частина горщиків була забруднена: в них з’явилися папірці, жуйки, листки були обірвані, зламані, квіточки валялися на підлозі.

Невже учні не розуміють, що красу потрібно берегти?

Адже все це створюється для нас! Виходячи на перерву, ми дихаємо чистішим повітрям, тому що саме квіти допомагають його очищувати. Ми також бачимо красиві листочки, пелюсточки в акуратних горщиках, і самі стаємо краще, людяніше. Навіщо ж поводитися, як дикі люди, яких, мабуть, нікому удома виховувати або просто розповісти, що до людської праці, завдяки якій квіти ростуть у горщиках, потрібно ставитися з повагою?


Лолита, світло мого життя, вогонь моїх чресел. Гріх мій, душу моя. Ло – чи – Та: кінчик мови робить шлях у три шажки долілиць по небу, щоб на третьому штовхнутися об зуби. Ло. Чи. Та.Вона була Ло, просто Ло, по ранках, ростом у п’ять футів (без двох вершків і в одному носку). Вона була Лола в довгих штанях. Вона була Долли в школі. Вона була Долорес на пунктирі бланків. Але в моїх объятьях вона була завжди: Лолита.А попередниці – те в неї були? Як же – були… Більше скажу: і Лолиты би не виявилося ніякий, якби я не полюбив в одне далеке літо одну споконвічну дівчинку. У деякому князівстві в моря (майже як у По).Коли ж це було, а?Приблизно за стільки ж років до народження Лолиты, скільки мені було в те літо. Можете завжди покластися на вбивцю відносно вигадливості прози.Шановні присяжні жіночого й мужеского підлоги! Експонат Номер Перший являє собою те, чому так заздрили Эдгаровы серафими – зле обізнані, простодушні, благороднокрылые серафими… Помилуйтеся – Ка на цей клубок терний.2Я народився в 1910 – ом року, у Парижу. Мій батько відрізнявся м’якістю серця, легкістю вдачі – і цілим вінегретом з генів: був швейцарський громадянин, напівфранцуз – напівавстрієць, з Дунайською прожилкою. Я зараз роздам трохи чарівних, глянцевито – блакитних листівок.Йому належав розкішний готель на Рив’єрі. Його батько й обоє діда торгували вином, діамантами й шовками (розподіляйте самі).

Як цікаво читати людські обличчя! Вони немов вікна будинків, заглянувши в які, можна побачити чиєсь сховане від сторонніх очей внутрішнє життя. Життя людини обов’язково залишає свій слід насамперед на обличчі. Тому таке важливе й у живописі, й у літературі мистецтво портрета. Ним чудово володів М. Гоголь – автор “Мертвих душ”. Переходячи від сторінки до сторінки цієї поеми в прозі, ми ніби рухаємося від портрета до портрета в художній галереї майстра. П’ять поміщиків – п’ять таких не схожих один на одного психологічних портретів.

Відкриває галерею поміщиків Манилов – “людина знана”, риси обличчя якого “не були позбавлені приємності”. Ну просто душечка, а не чоловік: біляве волосся, блакитні очі, приваблива (а може, така, що заманює, як павук муху у своє павутиння) посмішка. Усім гарний, але настільки солодкий до нудоти, що якось хочеться розбавити цей сироп, інакше він просто не придатний для споживання. Через кілька хвилин спілкування з ним тебе долає така нудьга, як при слуханні мелодії, що складається з однієї ноти. “У всякого є своє, але в Манилова нічого не було”, – пише Гоголь. І портрет його абсолютно точно передає відсутність того, що повинно бути в людині.

Образ І. викликав рекордну кількість тлумачень у російської театральної критики. У ньому укладений якийсь чеховський «секрет», що провокує дослідників шукати все нові пояснення особи і характеру головного героя. У п’єсі немає чітко окресленої, «рельєфною» фігури І. Подано лише версії його особистості, жодна з яких не є остаточною. Як у справді «романному» героя, »Шв. залишається непоясненим «нерозчинний залишок людяності» (М. М. Бахтін). Традиційний драматичний конфлікт героя і його оточення Чехов замінив принципово новим, суть якого – у розбіжності героя з самим собою, у протиріччі між його внутрішнім світом і вчинюваними вчинками. Персонажі п’єси називають І. «психопатом» і «нюней», «Тартюфом» і «піднесеним шахраєм», «жох чоловіком» і «пройшовши». Його вчинки тлумачаться гранично примітивно: «Одружився на своїй жидівка і так, бідний, розраховував, що батько й мати за нею золоті гори дадуть, а вийшло зовсім навпаки …»;


Українська земля багата на родючі поля, на талановитих, щедрих душею людей. Вона пишається своїми синами та дочками і дарує їм свою любов, свої чесноти та багаті плоди. На ній народжуються сім’ї, в яких люди беззастережно довіряють один одному, щиро люблять один одного і працюють, допомагаючи один одному. Так було у родині Перепутьків, доки вітер революції не розвіяв по всіх усюдах безтурботне сімейне життя.

Не все спочатку складалося добре у цій родині. Корній, що повернувся з солдатчини матросом, не відчував тяги до землі та праці. Йому більше подобалося байдикування та гра на гармоні. Але приклад односельців, природжена любов простого селянина до землі зробили свою справу. Чоловік наче переродився і почав господарювати. Марія була йому доброю помічницею. «Корній все більше і більше втягувався в працю». Незабаром зросли достатки, клуня наповнилася «пшеницею, житом, вівсом і ячменем», та й у коморі добра вистачає. Ось у дворі тупотять дві коняки та гримить власний візок. Виростає нова хата. Та і діти народжуються: спочатку син Демко, а згодом Надійка та Максим. Корній радіє, звертається до Марії: «Земля наша велика… Заселяй, засипай людьми… Аби лиш люди були, аби лиш не потвори…» Не знав цей чоловік, що один син з їхньої родини виявиться «потворою».


Свою комедію «Ревізор» Н. В. Гоголь побудував на сюжетній основі побутового анекдоту, де по самозванству або по випадковому непорозумінню однієї людини приймають за інший. Цей сюжет цікавив А. С. Пушкіна, але він сам ним не скористався, поступившись його Гоголеві

Ретельно й довго (з 1834 по 1842 р.) працюючи над «Ревізором», переробляючи й переправляючи, вставляючи одні сцени й викидаючи інші, письменник розгорнув традиційний сюжет із чудовою майстерністю в цільне й зв’язне, психологічно переконливе й логічно послідовне сплетення подій. «Пренеприємна звістка» про приїзд ревізора; переполох серед чиновників; випадковий збіг ― приїзд Хлестакова, похапцем прийнятого за очікуваного ревізора, і як результат цього ― ряд комічних положень і подій; загальний трепет перед мнимим ревізором, хабара під видом послуги грошей у борг при прийманні чиновників, сватовство за дочку городничего й «торжество» ощасливленої родини Сквозник’Дмухановского; благополучний від’їзд «нареченого» і, нарешті, несподіване викриття всього случившегося завдяки перехопленому листу Хлестакова, посоромлення «торжества», громова звістка про приїзд справжнього ревізора, що перетворило всіх в «скам’янілу групу», ― така сюжетна канва, по якій вишив Гоголь немеркнучі образи своїх героїв, дав типи’характери, наділивши в той же час свою комедію’сатирові змістом величезної суспільної цінності