Найбільша колекція безкоштовних творів з української літератури, зарубіжної літератури та української мови. » Сторінка 4
 

I. “Волинь” У. Самчука – роман-епопея про реальні події початку XX століття. (У. Самчук – один із письменників української діаспори, якого називають Гомером української прози. Всі його твори присвячені Україні. Трилогія “Волинь” складається з трьох частин: “Куди тече річка”, “Війна і революція”, “Батько й син”. Зображенню воєнних дій на початку XX століття присвячено другу частину роману.)

II. Хроніка життя волинського краю.

1. Реальність зображених подій. (“Книжка Самчука – правдиве життя…” Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914-1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках.)

Гумилев багато подорожував, його завжди притягали екзотичні місця, гарні назви, барвистий живопис колориту. Найвідоміше з віршів Гумилева – це «Жираф», написане в 1907 році

Поет із самого дитинства любив надавати своєму добутку певну завершенность. Він є «майстром казки», як говорив про себе сам Гумилев, сполучаючи у своїх поетичних добутках яскраві й стрімко видозмінюються картини


Це був звичайний собі олівець, у дерев’яній сорочці жовтого кольору з напи­сом «Конструктор». Такий, як тисячі й мільйони олівців, що як дві краплини води схожі один на одного.

Але там, під жовтою дерев’яною сорочкою, жило тільки його, неповторне сер­дечко — стержень. Лише воно знало найголовніші, найяскравіші слова. Лише пішо володіло сміливими й ніжними думками.

Він не змінював свого стержня, як деякі сучасні автоматичні олівці змінюють і пої: тут — гостріше, там — м’якше. Стержень був один-однісінький, він прони – іуїшв його весь зверху донизу.


Кожний свідомий харків’янин рано чи пізно намагається збагнути зв’язок між історією харківських храмів і історією міста, зв’язок між релігією і культурою Слобожанщини. Тема ця невичерпна, бо знаходяться нові джерела інформації і відбуваються ті зміни в суспільстві, які і ведуть нас до пошуків величного і прекрасного.

Більше 300 років тому на високому валу харківської фортеці піднявся вгору тонкий і вишуканий храм Покрови Пресвятої Богородиці. До нього протягом багатьох років ішли наші предки.

До побудови Покровського храму всі харківські слобідки вже мали свої церкви. У Залопанській і Захарківській слободах їх було аж по дві. Усі церковні споруди були дерев’яними. І тільки в 1685—1688 роках було збудовано перший цегляний храм Харкова — Успенський собор. У цей же період за північним міським валом неподалік від Московських воріт виріс ще один цегляний храм — Свято-Покровський. І вже значно пізніше до нього приєдналась Озерянська церква. Вкупі вони створили єдиний церковний комплекс, який згодом і став осередком культури і науки Слобожанщини.


У повісті «Щедрий вечір» Михайло Стельмах розповідає про своє дитинство, яке пройшло за років Жовтневої революції та громадянської війни.

Герої Стельмаха вже знайомі читачеві. У повісті «Гуси-лебеді летять» автор дивиться на навколишній світ дитячими очима. На сторінках повісті «Щедрий вечір» Михайлик та Люба вже трохи старші, збагачені певним життєвим досвідом. Тепер для героїв Стельмаха найголовніше — навчання. А у вільний час хочеться побігати або покататися на ковзанах. Ще Михайлик мріє про модне галіфе. А Люба хоче співати. Навіть у Вінниці після прослуховування спеціалісти високо оцінили її здібності.


Роман А. Н. Толстого для мене, людини, що цікавиться історією Росії, має особливу цінність. У романі ми знаходимо опис епохи, опис характерів (як характерів народних, так і характерів аристократів). Простежуються такі нитки, що зв’язують народ і владу. З роману Толстого ми одержуємо повну картину взаємин влади з народом і народу із владою, так хвилюючі розуми багатьох істориків, так важливу для мене. Проблема взаємин народу й держави – це, без сумніву, вічна проблема Росії. Звичайно ж А. Н. Толстой не міг обійти її у своїй творчості. Адже кожний талановитий письменник – завжди частина свого народу, і ця проблема стає для нього проблемою особистої. Товстому довелось жити й творити в дуже непростий і суперечливий період нашої історії, коли, на мою думку, проблема взаємин народу із владою придбала небувалу гостроту. Тому правомірно обіг письменника до джерел, до нашої історії. Адже й зрозуміти й осмислити минуле – це значить зрозуміти й осмислити сьогодення й майбутнє (на мій погляд, це твердження не вимагає доказів). Епоха петровских реформ, непрямих перетворень життя Росії початку XVIII століття, як не можна краще, на мій погляд, допомагає зрозуміти всю сутність цієї вічної проблеми в умовах нашої країни


Однієї із сам яскравих і насичених є любовна лірика А. С. Пушкіна. Величезне число віршів присвячене жінкам, якими поет захоплювався або був закоханий. Не стало виключенням і добуток «Заклинання», написане Пушкіним у зрілу пору своєї творчості

Дослідники припускають, що вірш присвячений померлій грекині Калипсо Полихрони, що і в інших своїх творах Пушкін називає Лейлой. Усе у вірші пронизано любов’ю до рано збіглої коханої. Тут є й благання, і злість на ті сили, які безповоротно забрали її.

У вірші немає сірих тонів, тут всі або біле, або чорне. Це допомагає створити атмосферу щиросердечного розжарення, стану крайнього морального виснаження. Ліричний герой у пориві розпачу волає до миру мертвих, він шукає зв’язки зі своєї коханої. Весь вірш перейнятий певною містичністю, у ньому немає місця матеріальному й живому. Він кличе улюблену: «До мене, мій друг, сюди, сюди!».


Мотив страждання. Цей мотив визначає загальний пафос п’єси. Страждає Сехісмундо, роздумуючи над нерозгаданою таємницею власної долі, страждає Росаура через зраду, страждає король, усвідомлюючи свою причетність до смути в державі. Страждання у земному житті – звичний для літератури бароко мотив. Герої Кальдерона переборюють свої страждання або силою власної волі, або усвідомленням марності земних поривань людини.

Шекспір і Кальдерон творили в одну й ту саму епоху: Шекспір своїми драмами започаткував нову добу, а Кальдерон писав їх в самий розквіт епохи бароко.

У повісті «Простак» показана доля так званої «природної» людини, яка виросла у віддаленні від цивілізації. Ідея «природної людини» – одна з головних у Просвітництві. Багато хто з просвітників вважали сучасний для них суспільний лад неприродним, який лише псує людину. Вольтер був одним з тих просвітників, хто гостро критикував суспільні вади. Вихід він бачив у зверненні людей до освіти та науки, які розвивають самостійне, незалежне мислення. Торжество розуму, віра у безмежні можливості людського інтелекту – це також одна з провідних ідей Просвітництва.

Герой повісті, Гурон, прозваний Простаком, був вихований індіанцями та не засвоїв умовностей суспільної поведінки. Опинившись у монархічній Франції, де величезний вплив мала церква, Гурон виявляється морально чистішим, ніж більшість «цивілізованих» громадян. Отримавши доступ до наук, Гурон швидко розвиває свій гострий розум. Скоро Гурон розуміє, що цивілізованість у суспільстві розуміється перш за все як дотримання етикету, зовнішньої «благопристойності», а не торжество добра та справедливості. У країні владарює церква, духівництво, але люди намагаються дотримуватися лише обрядів, а не справжніх, споконвічних християнських цінностей. «Що за лабіринт неправди! Що за країна!» – каже героїня повісті, кохана Гурона мадемуазель Сент-Ів, з якою його розлучили умовності суспільства. У повісті сильні антимонархічні та антиклерікальні, тобто антицерковні мотиви.


Познайомившись із творчістю А. И. Куприна, я відзначила для себе основну тему його добутків – це оспівування чистої, непорочної, великодушної любові

Я перевернула останню сторінку повести “Олеся” – моєї улюбленої повісті А. И. Куприна.

“Олеся” глибоко торкнулася мене, я вважаю цю повість гімном найбільшої, чистої любові, що, на мій погляд, повинна бути в житті кожної людини. Я говорю про любов Олеси до Івана Тимофійовичу. Ці люди такі різні: Олеся – “цільна, самобутня, вільна натура, її розум, одночасно ясним і обкутаний непохитним посереднім марновірством, детски – безневинний, але й не позбавлений лукавого кокетства гарної жінки”, а Іван Тимофійович – “людин хоча добрий, але тільки слабкий”. Вони належать до різних соціальних шарів: Іван Тимофійович – освічена людина, письменник, що приїхав у Полісся “спостерігати вдачі”, а Олеся – “ведьмака”, неосвічена дівчина, що виросла влесу.