Найбільша колекція безкоштовних творів з української літератури, зарубіжної літератури та української мови. » Сторінка 3
 

Творчий успіх — це, безсумнівно, велика радість. Але щоб його досягти (і взагалі чого-небудь досягти в житті), доводиться зазнати стільки страждань — фізичних і душевних! Будь то музика, живопис або інший вид мистецтва. Наприклад, щоб досягти творчого успіху в музиці, треба досконало володіти інструментом. Щоб володіти інструментом — скільки треба працювати! Це великі муки.

І можна посперечатися: чи щаслива щира творча людина? Адже по-справжньому віддатися мистецтву — це означає принести себе в жертву. Багато поетів писали про те, що творча людина повинна відректися від усього світу, від усього, що заважає її мистецтву.

Але я все-таки вважаю, що творча людина — щаслива. Адже хвилини натхнення — це велика радість, більша, ніж те, що ти втрачаєш, відрікаючись від усього, забуваючи все на світі.

Каппадокия. Римський трибун Засудило бажає вислужитися перед своїм начальником. Для цього він збирається вбити двох дітей – двоюрідних братів нинішнього константинопольського імператора Констанція. Констанций – син Костянтина Великого, що почав своє правління з убивства багатьох своїх родичів, у тому числі дядька, батька Юліана й Галла. Засудило разом із загоном легіонерів уривається в палац, де втримуються опальні юнаки, але їхній вихователь Мардоний показує погромникам якийсь едикт (насправді давно прострочений), що отпугивает убивць. Ті йдуть. Молоді люди займаються тим, що під керівництвом Евтропия вивчають богослов’я. Юліан же тайкома читає Платона, відвідує печеру бога Пана. У християнській церкві юнак почуває себе незатишно. Після богослужіння він заходить у сусідній храм Афродіти, де зустрічається з жерцем Олимпиадором і його двома дочками – Амариллис і Психеей. Зближення з Амариллис не виходить, вона равнодушно ставиться до його подарунка – зробленої їм самим моделі трієри. Розсерджений, юнак віддаляється. Втім, дівчина вертається, підбадьорює його. Ніч Юліан проводить у храмі Афродіти, де дає обітницю вічно любити богиню.

Мій сучасник… Який він? Різний, але загалом непростий. Кажуть, що він надзвичайно практичний, йому бракує духовності. Я із цим цілком згодна. Зустрічаючись зі своїми ровесниками в різних місцях, бачу, чим вони живуть. Більшість мріє про гарне вбрання, престижний виш, а в майбутньому і таку ж професію, високі заробітки, заможного чоловіка чи дружину.

З одного боку, в цьому немає нічого поганого, кожна людина заслуговує на гідне життя, але, крім матеріального, є ще духовне. А цього моїм одноліт­кам дуже бракує. З розповідей батьків знаю, що їхні ровесники писали вірші, читали книжки, з повагою ставилися до дівчат. А тепер? Для чого читати, якщо є комп’ютер? Трудитися над складанням віршів теж не хочеться, а о ставлення до дівчини взагалі не варто задумува­всь.


Жорж Дюруа, син заможних селян, власників кабачка, по примсі природи наділений щасливою зовнішністю. Він стрункий, високий, білявий, у нього дивовижні вуси… Він дуже подобається жінкам, і він у Парижу. Але в нього в кишені три франки, а платня буде тільки через два дні. Йому пекуче, йому хочеться пива… Дюруа шляється по Парижеві й чекає випадку, що адже повинен же представитися? Випадок – це, швидше за все, жінка. Так і буде. Всі його випадки відбудуться від жінок… А поки що він зустрічає Форестье.

Вони разом служили в Алжирі. Жорж Дюруа не захотів бути першим у селі й спробував щастя у військовій службі. Два роки він грабував і вбивав арабів. За цей час у нього з’явилася звичка ходити, випнувши груди, і брати те, що хочеться. І в Парижу можна випинати груди й штовхати перехожих, але тут не прийняте добувати золото з револьвером у руці.


У романі О. Пушкіна «Євгеній Онєгін», як і в однойменній опері П. Чайковського, є дві найсильніші сцени, що вражають читача і глядача. Це остання зустріч Тетяни й Онєгіна і загибель Ленського на дуелі. Перед нашими очима відбуваються дві трагедії, з якими важко змиритися. Хочеться перегорнути сторінки і повернутися назад, туди, де Онєгін закоханий і щасливий знайденим сенсом життя, надіями (майже як Ленський свого часу), а юний поет ще живий, і ніяких думок про дуелі, про смерть. Зі смертю примиритися важко. Особливо, якщо гине молода людина


З вуст великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка прозвучало пророцтво, що українська пісня не загине і не щезне. Як би цього не хотілося нашим ворогам, але український народ завжди мав свої пісні, у яких зображував своїх героїв і гнобителів. Пісня супроводжує людину від самого народження. Кожному з нас мати співала колискову і так було віками: мати співає дитині пісню, і вона вже не розлучиться з піснею до кінця свого життя. Під час боїв воїни знаходили підтримку саме у патріотичній пісні. Недаремно із козаками, солдатами завжди був оркестр і співці. Пісня є необхідною і під час праці. Вона додає бадьорості і легкості, час плине швидше і непомітніше разом із піснею. Виконуються пісні й при різних обрядах: на весіллі, на похоронах тощо. Наші предки співали різні пісні, аби дощі пішли, для доброго врожаю. Ще піснями закликали весну, зичили добробуту, щастя. Пісні мали багато варіантів: одна пісня могла мати більше ста варіантів.


Світ творчості А. Малишка — ліричний і неповторний. Його вірші впливають на читача насамперед своєю щирістю та емоційністю. Теми, до яких звертається поет, досить різноманітні. Проте є певні сталі мотиви, які мандрують від одного вірша до іншого.

Однією з повторюваних тем творчості Малишка є тема туги за рідною домів­кою, спогади, пов’язані з дитинством та батьками. З біографії автора ми знаємо, що понад усе він поважав батьків, дуже любив матір і завжди піклувався про неї. Нікому не дозволяв ображати її, завжди ставився з великою турботою. Тема мате­ринства, вдячності сина матері відобразилася й у віршах Малишка. Мабуть, най – відомішим текстом поета є «Пісня про рушник». Мені дуже важко читати цей текст як звичайний вірш — мелодія пісні настільки тісно пов’язана з поетичним текстом у моїй уяві, що я мимоволі починаю наспівувати. Багато віршів поета по­тім стали піснями.


Божий позіх.Є у всякої людини таке, у чому він весь, відразу, чим з тисячі його відрізниш. І так само в Андрія Иваныча – чоло: широчінь і розмах степової. А поруч ніс – російська курнофеечка, біляві вусики, піхотні погони. Затворів його Господь Бог, розмахнувся: чоло. А потім позіхнув, чогось скушно стало – і який – як, тяп – ляп, скінчив: зійде. Так і пішов Андрій Иваныч із Божим позіхом жити.Здумав минулим улітку Андрій Иваныч – в академію готуватися. Чи жарт сказати: на сімдесят рублів одних книг накупив. Просидів над книгами все літо – і трапилося в серпні на Гофманский концерт потрапити. Господи Боже мій: сила яка. Куди вже там академією займатися: ясна справа – бути Андрію Иванычу Гофманом. Недарма ж усе в полицю говорили: так Андрій Иваныч грає Шопеновский похоронний марш – без сліз слухати не можна.Під диван всі книги академічні, взяв учительку, засів Андрій Иваныч за рояль: навесні в консерваторію поїде.

У молодіжному кафі «Комета» поет читає вірші. Голова суспільної ради кафе намагається влаштувати обговорення. Дівчина – Відвідувачка хвалить вірші. Для сидячого неподалік хлопця це стає приводом для знайомства. Дівчину кличуть Наташа.

Хлопець представляється як Евдокимов. Він розуміє, що подобається Наташе. Наступного дня вони знову йдуть в «Комету». Уночі, вийшовши з кафі, намагаються піймати таксі для Наташи.

Вона стюардеса, і ранком їй треба на літак. Евдокимов умовляє дівчину зайти до нього, викликати таксі по телефоні. Він нарешті – те називає своє ім’я: Електрон. Наташа йде від Евдокимова тільки ранком. Вони домовляються овстрече.

Лише після її відходу Евдокимов зауважує записку. Наташа пише, що зустрічатися більше не треба. Евдокимов працює в НДІ. Його товариші по службі й однолітках – Владик і Галя Острецовы. Вони закохані друг у друга. Галя дзвонить Владику під видом «незнайомки».


Усе почалося із Саратова, куди трупа приїхала на гастролі й де акторів оселили в поганому готелі. Коштує жару, режисер Сергій Леонідович покотив у Москву, залишивши замість себе помічника Смурного. Цей Смурный давно поклав око на Лялю (Людмилу Петрівну Телепневу), одну з акторок театру, але, мстячи їй за те, що вона його відкинула, він улаштовує їй «затир», тобто або взагалі не дає їй ролі, або тримає на третьорядні. У Саратові Смурный викликає Лялю до себе й показує їй лист, складений її матір’ю, де та скаржиться, що дочці, талановитій акторці, не дають працювати. Між акторами відразу поширюються слухи, Ляле безумно соромно, вона багато разів просила матір, що давно грішила такого роду петиціями, не робити цього. Так що на вечірці в автора п’єси, Миколи Дем’яновича Смолянова, уродженця Саратова, Ляля не знаходить собі місця. У неї кепський настрій, вона почуває відчуженість від колективу, жаль їй і провінційного, малообдарованого драматурга, що расстарался, щоб добре прийняти акторів, а ті насміхаються над ним. Ляля допомагає матері Смолянова накривати на стіл, а після мити посуд, затримується в них і зрештою змушена заночувати. Смолянов здається їй жалюгідним, слабким, вона вислухує оповідання про життя цього нещасливого в сімейному житті людини, що до того ж цілком усвідомлює свою обдарованість. Пошкодувавши Смолянова, Ляля стає його коханкою.