Твори з Української літератури — Безкоштовні твори з Української літератури — Твори на Українську літературу
 

Це питання, безперечно, хвилює кожного, хто збирається стати батьком чи матiр'ю. Питання, як на мiй погляд, не таке вже й дрiбне. Бо й справдi, яке iм'я дати дитинi? Чим керуватися? З чого починати?

Перш за все, слiд забути про будь-якi сiмейнi традицiї, якщо вони якимось дивом збереглись у вашiй сiм'ї. Все то пережитки минулого. Тепер новi часи, новi iмена. Не варто в цi днi згадувати батька Арсена чи дiда Андрiя, а тим бiльш прадiда Данила. Не треба згадувати й маму, бабу, прабабу. Не варто задумуватись i над майбутнiм. Хай вас не хвилює вже тепер, як поставиться ваш син чи донька до пiдiбраного вами iменi. Це їх не цiкавить. Вони ще до цього не доросли. Єдине, що в цi щасливi для вас днi має вас цiкавити, так це "Книга власних iмен" та поради знайомих.

"Книга iмен" запропонує вам чималенький список, i ви зможете знайти сяке-таке iм'я для нащадка. Але моя вам щира порада: не заглядайте туди. Не мине й дня, як до вас завiтають вашi знайомi, що двi, а то й цiлих три ночi не могли заснути. Все думали, яке б ото вашiй дитинi iм'я пiдiбрати.


Володимир Самійленко презентував себе в літературі як справжній патріот, тонкий лірик, залюблений у неньку Україну. Коли 1906 року Іван Франко разом з Михайлом Мочульським зібрали друковані й недруковані твори В. Самійленка, написані ним упродовж останніх двадцяти років, вони були вражені творчим доробком свого побратима по перу. Більшість поезій була присвячена Україні. Тож видавці вирішили назвати збірку — "Україні". У передмові до збірки Іван Франко, зокрема, написав про автора патріотичних поезій: "Все, що він писав, присвячувалось рідній країні, яку поет любив святою нездоланною любов'ю".

Інша любов переповнювала серце Самійленка — любов до поезії. Він безмежно вірив у те, що істинна поезія — із категорій вічних і існуватиме на землі доти, поки існуватиме людство.


В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.

Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.


У гарячий літній вечір 1518 року зі Львова до Рогатина їхав купець Дропан женити свого сина Стефана на дочці отця Луки Лісовського Насті. Молодий аж цвів од радісного нетерпіння. Його батьки не дуже раді були небагатим родичам, а рідні молодої не імпонував наречений — «крамар», та все ж якось домовилися.

Перед весіллям Настя звернулася до ворожки, щоб та сказала їй про майбутнє. Молода циганка наворожила, що буде в попівни два весілля й один муж, що ходитиме в перлах і шовках, а руки будуть у крові.Під час вінчання у церкві сталося страшне — налетіли татари, побили всіх, попалили все, а Настю й Стефана взяли в полон.

До хати Герасима Никодимовича Калитки, сільського багатія, завітав єврей Невідомий із комерційною справою. Його зустрічає Роман, син хазяїна, та повідомляє, що батька немає вдома. Сюди ж приходить копач Бонавентура, нікчемна людина, пустобрех, що вдає з себе вченого та освіченого. "Наче розумний, а дурний. Тридцять літ шукає кладів і голий став, як бубон",— характеризує копача Роман. І єврей, і Бонавентура, не заставши вдома хазяїна, вирішили навідатись наступного разу. Герасим саме тоді знаходився в місті. Він оформляв документи на куплену ним землю.

Згодом Калитка був уже вдома. Роман сповістив батькові, що його шукали жид і копач. Герасим залишається сам із собою та розмірковує: "Ох, земелько, свята земелько — Божа ти дочечка! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Пріобрітав би тебе без ліку... Глянеш оком навколо — усе твоє... і все то гроші, гроші, гроші..." Калитка заздрить найбагатшій людині на селі Жолудю, хоч і вважає, що той наживається нечесними шляхами.


Над штормом, над шабельним зблиском,
Над леготом теплим в житах
Гойдається вічна колиска
Маятником Життя;

Життю — ні кінця ні начала.
І вічно по колу землі:
Комусь — лебеді від'ячали,
Комусь — ще сурмлять журавлі.

Один передбачливо очі

Іван Вишенський — відомий письменник-полеміст, що виступав проти покатоличення населення України і створив ідеал християнського життя, що втілився в образі голяка-прочанина, людини, яка має звільнитися від усіх матеріальних прагнень і намагатися жити тільки духовним життям. Сам Іван Вишенський більшу частину свого життя провів в Афонському монастирі, звідки й писав до українців свої послання, сповнені яскравих образів, разючих звинувачень, заклику до справжньої віри.
Останні роки свого життя І. Вишенський провів повністю окованим від світу, в печері. Точного часу його смерті ми не знаємо.
Відомо, що на Афоні І. Вишенський отримав листа від свого друга із запрошенням повернутися на Україну, але зробити цього вже не міг, бо був зовсім відірваний від реального життя.

Як краще розповісти про похід Ігорів — за зразком давнього співця Бояна чи за вимогами сучасності? Ігор Святославович укріпив ум силою, а серце вигострив мужністю й повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську.

Ігор чекає свого брата Всеволода. А в того вже бистрі коні осідлані стоять під Курськом, воїни вправні, шукають собі честі, а князю — слави.Глянув Ігор на світле сонце, а воно тьмою закрилося. Сказав князь воїнам: «Браття і дружино! Краще полягти в бою, ніж потрапити в полон. Хочу списа переломити край поля Половецького, хочу голову зложити або напитися шоломом із Дону!»

Було затемнення сонця, птахи кричали, звірі ричали. Половці, побачивши Ігореве військо, побігли до Дону. Зранку в п'ятницю перемогла Ігорева дружина, забрала багатство — і золото, й дорогі тканини, й одяг. Усім тим мостили болото, щоб проїхати далі.

Що на Чорному морі, 

На камені біленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає, 

Людина – найцінніша істота на землі. Тому вона і дорогоцінна, що неповторна. Не буває двох цілком однакових людей, навіть рідні брати – і то кожен має вдачу. Але незважаючи на це, дуже важко залишатися відмінним завжди особливо серед людей. Незвичайна історія сталася з Олесем. Він любить усе живе: і дятлика, і рибку і дідову конячку. Не може він кривдити тварин. Але люди в селі називають його диваком. Може, погано проявляти,повагу до животини, адже цього ніхто не ронить? Але Олесика це не турбує, він не переймається такими питаннями. Він є таким, яким його виховала мати, він людина природи, бо ще не встиг повністю від не, відмежуватися. Олесь любить не тільки звірів, його серце сповнене любові наміть до Федька Тоикала. Хай той і б’ється, але ж вибачився і пригостив пиріжком Хвилина примирення для нього вартує рокам ворожнечі. У такі миттєвості хлопчикові хочеться плакати від почугтя братерства, яке пронизує його душу...