Твори з Зарубіжної літератури — Безкоштовні твори з Зарубіжної літератури — Твори на урок Зарубіжної літератури
 

Приблизно від середини до останньої чверті XIX століття «погоду» у всесвітньому (в т.ч. українському) літературному процесі робили переважно письменники-реалісти. Росіяни Ф. Достоєвський і Л. Толстой впевнено прийняли естафету французів Стендаля, Бальзака, Флобсра, англійця Діккенса і пішли далі своїх попередників. Досить згадати твори тієї доби, які увійшли до скарбниці всесвітньої літератури: «Принижені й зневажені» (1861); «Гравець» і «Злочин і кара» (обидва 1866); «Ідіот» (1868); «Біси» (1871); «Брати Карамазови» (1879-1880) Ф. Достоєвського; «Війна і мир» (1863-1869), «Анна Кареніна» (1873-1877), «Воскресіння» (1889-1899) Л. Толстого. Творчість Достоєвського і Толстого стала вершиною не лише російського, а і всесвітнього реалізму. Вони збагатили всесвітню літературу (зокрема і насамперед жанр роману) вже самим поглядом на одвічні проблеми людства: визнання-невизнання окремою особистістю суспільних законів і норм, право «переступити» через ці закони та норми («Злочин і кара»); баченням проблем війни і миру, війни й народу, «думки народної» («Війна і мир»); проблеми сім’ї, «думки сімейної» («Анна Карніна») тощо...

Навесні 1936 р. у журналі «Ексвайр» Е. Хемінгуей опублікував нарис, у якому розповідав про епізод рибного лову в Тольфетрімі. Старий рибалка піймав велику рибу, що довго тягла його човен у відкритому морі. Коли його знайшли, риба була об’їдена акулами, а рибалка в розпачі ридав. Через 16 років письменник повернувся до цього випадку і на його основі створив чудову філософську повість-притчу «Старий і море». Старий кубинець Сантьяго, головний герой повісті, вже з перших сторінок захоплює читачів. «Старий був худий та виснажений, потилицю йому посмугували глибокі зморшки, а щоки вкрили коричневі тшши незагрозливого раку шкіри, що буває від сонячного проміння, відбитого гладінню тропічного моря,.. Геть усе в ньому було старе, крім очей – вони мали колір моря і блищали весело і непереможно. Як і його одяг, йото вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, скидалося на прапор безнадійної поразки»...

Шкільний твір По романі Г. Белля “Очами клоуна”. Німецький письменник Генріх Белль, лауреат Нобелівської премії в області літератури 1972 року, – дуже цікава фігура. У його творчості помітний вплив російської літератури, зокрема Достоєвського, а також вплив Чарльза Діккенса. Інтерес до “маленької людини” – те, що відрізняє Белля від багатьох сучасних європейських письменників. У кожному зі своїх добутків автор досягає вершин психологічного аналізу. Один з найцікавіших романів Генріха Белля – “Очами клоуна”. Дія в добутку триває всього два дні. Роман являє собою монолог головного героя – Гансу Шніра. Ця людина за професією клоун, і це одночасно допомагає й заважає йому жити. Ганс – гарний психолог, йому зрозумілі мотиви людських учинків...

Чи не найважче характеризувати розвиток сучасного літературного процесу. Літературна спадщина більш ранніх епох легше піддається певній класифікації та більш-менш усталеній оцінці, адже вона пройшла перевірку часом. І все ж існують загальні етапи й тенденції розвитку всесвітнього літературного процесу XX століття, які визнає переважна більшість літературознавців і культурологів як в Україні, так і за її межами. Передусім про періодизацію. Найбільш прийнятним сьогодні уявляється поділ літератури XX століття на два періоди: перша та друга його половини. Чітка ж «прив’язка» періодизації до конкретних суспільно-політичних подій (наприклад, «література періоду першої світової війни» тощо) уявляється зараз недоречною, тим більше, що мова йде про ЛП не якоїсь конкретної крапни, а всього світу...

На невеликих островах у Тихому океані розташована «країна, де сходить сонце» – Японія. Протягом тривалої історії її жителі створили свою самобутню культуру, яка вирізняється перш за все схилянням перед прекрасним. Культ краси в повсякденному житті японців виявляється в складних умовностях японської ввічливості, у витонченості ієрогліфічної писемності, в традиції чайної церемонії, в мистецтві ікебани, і незвичайних для європейців святах милування природою: навесні – квітучою сакурою, восени – місяцем, узимку – снігом. Японський письменник Я. Кавабата, чия Творчість є втіленням національної культури, «усе своє… життя поривався до прекрасного» і відтворював його на сторінках своїх книг. Сюжетною основою повісті «Тисяча журавлів», удостоєної 1952 року престижної літературної премії Академії мистецтв Японії, автор обрав чайну церемонію. Під час цього обряду зустрічаються юнак Кікудзі й сповнена чарівної молодості дівчина Юкіко. Дівчина несла в руці рожеве крепдешинове фуросікі з вибитими на ньому білими журавлями. Звідси й назва твору: журавлі – символ чистоти й краси, до яких прагне людська душа...

На той час, коли роман “Сто років самітності” вийшов першим виданням, його автор прожив на світі без малого сорок важких, неспокійних, часом болісних років. У книзі показана не вся історія країни, а лише найбільш гострі її моменти, характерні не тільки для Колумбії, але й для інших держав Латинської Америки. Габріель Гарсіа Маркес не ставить собі мета відобразити в художній формі історію громадянських війн своєї батьківщини. Трагічна самітність, властивому членам сімейства Буендіа, – це історично сформована національна риса, особливість народу, що живе в країні із частою й різкою зміною кліматичних умов, де напівфеодальні форми експлуатації людини сполучаються з формами розвиненого капіталізму. Самітність – спадкоємна риса, родова ознака сім’ї Буендіа, але ми бачимо, що, хоча члени цієї сім’ї з пелюшок наділені “самотнім видом”, проте замикаються у своїй самітності не відразу, а в результаті різних життєвих обставин. Герої роману, за рідкісними винятками, сильні особистості, наділені життєвою волею, бурхливими страстями й незвичайною енергією...

Образ українського гетьмана Івана Мазепи захоплював уяву багатьох письменників. Він став героєм поем двох письменників, які є геніями своїх народів. Росіянин Олександр Пушкін і англієць Джордж Байрон. Чим захопила ця людина на їхню творчу уяву? Джордж Байрон написав свою поему у 1819 році, більше, ніж через століття після Полтавської битви. Поет запозичив легенду про Мазепу з твору Вольтви «Історія Карла XII». Його вразила легенда про кохання юного Івана Мазепи дружини польського шляхтича, підданого короля Польщі Яна Казиміра. Поет романтик Байрон, який оспівував боротьбу греків за незалежність, побачив у історії гетьмана не вузол політичних суперечностей, а любовний трикутник. «Полтавський бій відгомонів…» – починає свою розповідь Байрон, і ми радіємо, що це 8 липня 1709 року, коли шведська армія була розгромлена солдатами Петра І. Автор починає поему із змалювання поразки та втечі короля Карла XII...

Доля – одне з центральних понять романтизму. Кожен романтичний твір є сповіддю про долю і фатум у житті людини або держави. Український гетьман Мазепа, герой однойменної поеми Дж. Байрона – образ скоріше романтичний,  історичний. Цю поему дослідники вважають чи не найкращим твором англійського поета-романтика, хоча усі події, зображені у ньому – суцільна вигадка, від уяви, який не має майже нічого спільного з реальним історичним героєм. Героєм Байронового твору Мазепа став тому, що був відомий як борець за незажність козацької держави. Для Байрона-романтика український гетьман символізує собою саме такого борця за волю. Свого часу з тієї самої причини Мазепою цікавився Вольтер, який писав «Історію Карла XII». Але не лише боротьба сплотила Вольтера і Байрона – обидва письменники уподобали легенду про любов Мазепи до дружини заможного польського шляхтича...

На межі ХІХ-ХХ століть передусім інтелектуальні верстви  перевинають своєрідну світоглядну кризу, епоха сповнена якогось «порогу», за яким – вселенські катастрофи й катаклізми.  Це  настрій – настрій декадансу , занепаду, неприйняття життя, смуток тощо. Декаданс це  літературний напрям або течія. Не можна ставити його в однії ряд, скажімо, з реалізмом або символізмом, адже декадентські ноти можуть буги як у реалізмі, так і в символізмі. Настрої декаденсу відчувалися вже у творчості членів англійського гуртка прерафаелітів, що його було організовано 1848 року («Прерафаелітське братство»). Очолював це братство Д. Г. Россетті, поет і художник. Щодо розуміння особливостей декадентського світосприйняття і творчості характерною є історія появи збірки його віршів. Россетті  написав їх, але не надрукував і поклав до труни своєї померлої дружини пролежали ці вірші в землі досить довго, аж раптом, під впливом часу, друзів-прерафаелітів, Россетті вирішив-таки їх опублікувати, і, діставши із труни, видрукував збірку. Ось така «потойбічна» символіка – одна з характерних рис літератури, позначеної декадентськими настроями...

Роман Д. Апдайка “Кентавр” належить одночасно до міфологічного й разом з тим зростаючий із землі мистецтву. Як переказати найдорожчий спогад? Як відтворити для коханої дівчини свій хлоп’ячий мир? Як це зробити, якщо минуле, як і сьогодення, хитливо, обриси їх розпливаються й ледь уловима грань тим часом, що було, і тим, що здається, між порядком і хаосом? Саме такий мир у романі “Кентавр”. Художник Пітер Колдуел розмовляє зі своєї коханої, розповідає їй про себе, про дитинство, про свого батька, думає про сьогодення, вертається в минуле. Не відразу розумієш, коли відбувається дія: в 1947 році або п’ятнадцять років через, або взагалі в часи кентаврів. Можна, звичайно, спробувати переказати книгу в хронологічній послідовності, прозаїчно “витягнути” її в тім порядку, у якому відбувалися події, відібравши тільки епізоди реальні, відкинувши міфологію. Але впорядковувати роман Апдайка таким способом не можна: у мистецтві від зміни місць доданків сума завжди міняється. Мир у романі “Кентавр” – це мир, у якому вигадливо змішані вчора й сьогодні. Але книга Апдайка не ребус, розрахований лише на витончену кмітливість і спеціальні знання. Її можна сприймати як казку, і тоді не здасться дивним, що герой роману усе ще живе й діє після того, як ми прочитали присвячений йому некролог, що у вчителя стріляють не із традиційної рогатки, а його ранять теперішньою стрілою. Багато в книзі вигадливого вимислу. А біль від поранення – щира...